Осипа Максимів 1913 – 2009

Ділимося сумною вісткою, що в суботу, 6 червня, у Пансіоні ім. Івана Франка в м. Торонто спокійно відійшла у вічність Осипа Максимів на 96-му році життя.

Осипа Максимів народилася 17 грудня 1913 р. в українському місті Дрогобичі, в родині Марії й Дмитра Крайчиків. Там  закінчила рідну школу та склала матуру. Після закінчення освіти вчила в садочку в селі Ясеницях.

У другій половині 30-их років почала віддано підтримувати українських політичних в’язнів. Організувала матеріaльну  допомогу, писала листи та відвідувала ув’язнених активістів. При цій праці, через випадкові обставини, зустріла Онуфрія (Макса) Максимового, який був засуджений польською владою до п’яти років позбавлення волі за політичну діяльність. У них були спільні почуття глибокого патріотизму та небайдужости до долі своєї Батьківщини, й це їх з’єднало назавжди.

Осипа й Макс побрались у січні 1940 року в Дрогобичі, де у червні 1941 року народився перший син Роман. Дочка Наталка народилася в листопаді 1943 року у Львові. При другому наступі Червоної армії, навесні 1944 року, Осипа з родиною виїхала до Австрії. Після п’яти років перебування біля Бреґензу в 1949 році родина Максимових емігрувала до Канади і спершу оселилася у Вінніпеґу. Через півтора року по тому родина переїхала до Торонто, де у 1951 році народилася дочка Марія. В Торонто Максимові разом із сестрою і братом Осипи – Наталкою Закидальською і Романом Крайчиком – купили хату на вулиці Авґаста.

У Канаді Осипа присвятила більшість свого часу на опіку не тільки своїх дітей, а й також племінника Тараса Закидальського. Але в неї залишалось прагнення до громадської праці. Все життя вірно працювала над українськими національними справами. Була довголітньою членкою Крайової Управи й Відділу Організації Українок Канади Торонто, де до 2000 року виконувала функцію секретаря. Ще до 90-их років свого життя ходила на сходини, брала участь у зборах та з’їздах ОУК і Українського Національного Об’єднання. Була членом Фундації ім. Ольжича та Фундації ім. Олени Теліги. Знаємо від довголітньої знайомої й співробітниці Осипи пані Ярослави Зорич, що під час численних зборів чи спільних дискусій Осипа часто забирала голос, і члени організації рахувалися з її опінією. Вона легко сприймала всі проблеми і вміла висловитися особливо фольклорною мовою – тобто нею вміла виповісти те, що не можна було сказати іншою мовою. Була зацікавлена різними галузями культурного життя, літератури, мистецтва і з захопленням підтримувала культурну діяльність. Захищала українську мову й запевнила знання та пошану до рідної мови у своїх дітей.

Після смерті Макса у 1974 р. їздила два рази в Україну і там зв’язалась з громадськими діячами, з якими підтримувала постійний контакт. Ніколи не забула про родину, яка залишилась в Україні, допомагала їм та часто переписувалась з ними.

Особливо важливим для Осипи був духовний аспект життя. Брала активну участь у греко-католицькій громаді, вірно дотримувалась церковних традицій та палко плекала цю вірність у родині. Пишалася внуками Оленкою, Олесем та Романом, а пізніше правнуками Евою, Евгеном та Найджел. Від малої дитини Осипа дуже любила читати, й пізніше, коли в неї було трохи вільного часу, часто можна було її бачити з книжкою, журналом або газетою. До самого кінця життя Осипа відчувала відпруження й знаходила притулок у читанні. Завдяки своїй товариській й відкритій натурі Осипа дуже любила приймати родину, знайомих і друзів своїх дітей. У неї завжди були відчинені двері для близьких, і ті, що заходили, ніколи не відходили голодні.

У 2000 році пережила болючу смерть свого сина Романа, у 2004 році – трагічну смерть внучки Оленки і в 2007 році – несподівану смерть племінника Тараса. Мимо цих страждань, зуміла затримати життєрадісність та позитивний погляд на життя. Хоч у літніх роках Осипа фізично ослабла, гідно лишилась самостійна, жила у себе вдома до семи тижнів перед смертю.

Осипа Максимів належала до покоління українців, які пережили надзвичайно тяжкі роки історії нашого народу. Хоча мусіла з чоловіком покинути рідну землю, в Канаді Осипа до кінця життя віддано працювала над спільною справою й активно підтримувала розвиток незалежної України. Зі смертю Осипи не тільки родина, а й вся українська спільнота втратила яскраву особистість та приклад такого життя, до якого ми всі повинні прагнути. Нехай канадська земля буде пухом цій надзвичайній людині. Вічна Їй пам’ять!

Пожертви в пам’ять Осипи Максимів просимо складати на Фундацію ім. О. Ольжича.

Наталка Максимів-Каліфа й Орест Закидальський