Юрій Білак: “Фотоапарат – лише причина, щоб іти до людей”

Добігають свого кінця останні літні дні, а це означає, що незабаром Велике Торонто гоститиме Bloor West Ukrainian Festival, який зазвичай збирає сотні тисяч учасників, гостей та відвідувачів. На нього приїжджають музиканти, співаки, танцюристи, актори з усієї Канади, Сполучених Штатів Америки, ну, і, звичайно, з України.

Цьогоріч матимемо в Торонто на фестивалі надзвичайно цікавого гостя з Франції – свою виставку “Гуцули. В тіні Карпатських гір” для огляду представить фотограф Юрій Білак.

Кореспондент “Нового Шляху” Лариса Гринда поспілкувалася з мистцем напередодні цієї події і попросила розповісти про себе і про свій проект.

– Пане Юрію, насамперед розкажіть нашим читачам трохи про себе.

– Я народився у Франції в родині українських емігрантів – Ореста та Василини Білаків. Мої мама і тато родом з гірського міста Вижниці Чернівецької області. Отож, я сам – гуцул. Французький гуцул, народжений не в Україні. З дитинства виховувався в українському дусі, вдома панувала лише українська мова. Знав українські традиції, був задіяний у житті української громади.

Після здобуття Україною Незалежності почав відвідувати Україну, з 2004-го постійно подорожую місцями моїх батьків. Тепер розумію, чому батьки протягом усіх цих років зберегли свою любов до України, – це прекрасна країна, в якій живуть чудові люди. Почуваюся не так фотографом, як етнологом-аматором. Фотоапарат є лише приводом спілкуватися з людьми.

Створив кілька фотовиставок про українців, видав фотоальбом.

– Що плануєте показати канадським шанувальникам Ва-шого мистецтва?

– Привожу до Торонто виставку “Гуцули. В тіні Карпатских гір”. Це буде приблизно 30-50 робіт – залежно від розміру павільйону, в якому експонуватиметься виставка на фестивалі.

Приїду трохи швидше, оскільки фотографії друкуватиму у Франції, а обрамувати їх треба буде в Канаді – привезти готові просто неможливо, тому що роботи доволі великого розміру.

Також запропоную відвідувачам свою книжку-фотоальбом про гуцулів, видану нещодавно. На жаль, у продажі її немає, її можна купити тільки через мій веб-сайт www.yourybilak.com. Привезти багато примірників також не зможу. Хотів би перевидати її тут, на Північноамериканському континенті, тоді охочим простіше було б її придбати. Шукаю спонсорів, які б допомогли мені втілити у життя цей проект. Уже багато людей у Північній Америці знають мої роботи, і сподіваюся, захочуть інвестувати в це кошти.

– Вважаю, Ви вже давно мусили ознайомити українських канадців зі своїм мистецтвом.

– Маєте рацію. Але щойно тепер з’явилася така можливість. Я здійснюю цей проект разом з Адріаном Косом з Торонто, який зацікавився моїми роботами і вирішив допомогти в організації виставки. Сподіваюсь, отримаю підтримку і мої праці сподобаються глядачам.

– Знаю, що Ви вже неодноразово відвідували Канаду і Америку.

– Так, вперше я тут побував у 1975 році, коли мені було лише 13 років. Пізніше стажувався в танцювальному ансамблі під керівництвом Роми Богачевської у штаті Нью-Йорк, оскільки в той час був танцюристом. У Торонто мав шану виступати на Українському Каравані разом з братами Бачинськими та Роном Когутом і зберіг про це найкращі спогади.

Взагалі, Канада дуже гарна, і тут працює велика, добре зорганізована українська діаспора. В Канаді завдяки цьому, на відміну від Франції, набагато більше знають про Україну, і знають з доброго боку. У Франції ж сучасний імідж України ототожнюється з корупцією, мафією, проституцією і т. п. Тому я у своїх роботах намагаюсь показати Україну зовсім інакшою – прекрасною зовні і внутрішньо, з тисячолітньою історією і культурою, з мальовничими краєвидами і чудовими людьми.

Наприклад, виставка “Гуцу-ли” розповідає про культуру Карпатського краю. Багато людей, зокрема і в Україні, думають, що ця культура настільки глибока і міцна, що ніколи не зможе зникнути. Але за останні кілька років навіть я зауважив, що окремі речі зникають, оскільки люди відходять, а передати ті чи інші знання немає кому. Тому своєю виставкою я не лише намагаюся показати красу, але й закликаю – усіма силами ми мусимо зберегти, не втратити безцінний скарб.

– Щоб створити такі фотографії, напевно, потрібно провести немало часу серед цих людей...

– Фотографії, які я зробив, – це шість років моєї роботи. Так, я часто їжджу в Україну. Побував у Карпатах у різні пори року. Жив серед гуцулів тижнями. Я ніколи не фотографую відразу. Спочатку знайомлюся з людьми, розмовляю, намагаючись відчути їх внутрішній світ, а вже потім роблю фотографії, так би мовити, фотографую їх зісередини, проникаючи в їхню душу.

– Виставка “Гуцули” – одна з останніх. Знаю, що були й інші. Зокрема, свого часу набула розголосу Ваша експозиція для незрячих людей. Розкажіть коротенько про це.

– Ідея прийшла в Києві, коли я демонстрував там свою виставку “Українці”. Наше агентство містилося в будинку, де був офіс Товариства незрячих. Я усім розповідав про свою виставку, запрошуючи її відвідати, зокрема і їм. І в один момент зупинився, зрозумівши, що вона не є для них доступною.

Коли повернувся до Франції, подумав: може, є якісь можливості зробити так, щоб вони зрозуміли мої фотографії. Якось випадково я прийшов до Лувру і побачив там, що є спеціальна техніка факсиміле, яка дозволяє незрячим “бачити” картини. Відтак почав вивчати цю техніку і брати лекції, щоб зрозуміти, як незрячі сприймають цей світ. Застосувавши ці навики, додав ще й аудіо, яке розповідало про те, що відчувається під пальцями. Запис зробили відомі в Україні люди – Катерина Ющенко, Арсеній Яценюк, Богдан Бенюк, Олег Скрипка, Ольга Сумська та інші.

Ця виставка не лише показала незрячим фотографії – вона стала великим соціальним проектом, побувала у восьми містах України, отримала розголос і була широко висвітлена у ЗМІ.

– Пане Юрію, фотографія – це Ваша професія чи Ваше захоплення?

– Я маю щастя, що моя професія є моїм захопленням. Навіть саме слово фах мені не подобається при цьому. Я живу цим. Фотоапарат – лише причина, щоб іти до людей, без нього я б не міг так глибоко відчути їхні душі.

Мені цікаві різні середовища. Я фотографував політиків, відомих артистів, шахтарів... Що мені важливо – фотографувати не посаду тієї чи іншої людини, а саму людину. Я вважаю себе гуманістом і звертаюся до людей саме з такої точки зору.

– Пане Юрію, дякую Вам за цікаве інтерв’ю. Переконана, що українська громада Торонто з нетерпінням чекає на зустріч з Вами і знайомство з Вашою творчістю.

Розмову вела Лариса Гринда