СТОРІНКИ ВІРИ КЕ: ХРОНІКА КОМЕНТАРІ РІЗНЕ

Перше листопада 1918 року

Ніччю з дня 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. поміж 2 і 4 годиною, українські частини 15 полку краєвої оборони, 50 вартового й 41 супровідного куріня вийшли з касарень, роззброїли жовнірів не-українців, обсадили всі важніші урядові будинки й, забезпечивши їх, вивісили на ратуші жовто-блакитний прапор. Силою несподіваного удару опанували українці столицю краю й сталися панами створеної собою ситуації без насильства й проливу крові. Щойно по військовому захопленню міста полагоджено формальність перебрання влади від австрійського намісника Гуйна в руки Української Національної Ради. В дні першого листопада 1918 р. перемогла не сила й скількість, але віра, готовість на саможертву й однодушність думки й чину, що її так небагато виявили українці продовж своєї історії.

На жаль, перед полуднем 1 листопада з’явилися на вулицях Львова польські жовніри, що в першу чергу рішили опанувати головний залізничий двірець. Вони почали нападати й острілювати українські стежі на вулиці Сапіги і Городецькій. Їм у допомогу кинулося цивільне населенння поляків у Львові, що почало стріляти на українське військо з вікон, брам та заулків. Положення українського війська утруднювало те, що первісна тисячка польських леґіоністів і жовнірів росла з години на годину. Поляки мали до диспозиції кадри свого населення у Львові, коли українці розпоряджали тільки горсткою старшин і також горсткою жовнірів-селян, а поляки мали зразу безліч старшин, різних ступенів. Вже на другий день по перевороті поляки опанували головний залізничий двірець з великими військовими магазинами і почали під’їздову акцію на територію, безспірно опановану українцями.

Але приїзд Українських Січових Стрільців дня 3 листопада до Львова відразу змінив ситуацію: Стрільці здобули назад двірець одним бравурним наступом, але противник, вдавшись у переговори про капітуляцію, використав собі на повернення втраченого об’єкту. В чергових днях противник безустанно натискав на головні українські об’єкти. Змагаючись на периферіях міста, противник старався за всяку ціну опанувати залізничий двірець Підзамче, та в днях 5 і 6 листопада сила польського натиску заломалася. Українські війська почали переходити до протинаступів і самостійних офензивних акцій. Одначе овочі геройської саможертви, безпримірної хоробрости, бравури і завзяття українського фронту змарнувало хитке і нерішуче становище Начальної Команди.


(За “Великою Історією України”)


Листопад


Пожовкле листя, сіре небо,

Осінній вітер, листопад.

О, скільки споминів далеких

До нас вертається назад!

Був час і вітряний, й зимовий,

І листя падало на шлях.

Та в душах нам світило сонце,

І квіти нам цвіли в серцях.

О, незабутній листопаде,

Пройдуть літа, пройдуть віки,

А ти стоятимеш над нами,

Як тінь Господньої руки.


Роман Купчинський

Сергій ЛитвиненкоКілька слів про Сергія Литвиненка

(Він живе у своїх творах)

Сергій Литвиненко – скульптор. Народився на Полтавщині (1899). Студіював у Краківській Академії Мистецтв (1924 – 1929) і в Парижі (1930). Працював у Львові, де провадив також робітню мистецької кераміки. З 1944 р. – в Німеччині, з 1949 р. – у Нью-Йорку. Автор багатьох надмогильних пам’ятників: І. Франка, В. Пачовського у Львові, полеглим героям у Базарі в Раві-Руській і в Яворові, С. Шухевича в Амберґу, І. Раковського в Нью-Джерсі, В. Блавацького у Філадельфії (та ін.). Також робив скульптурні портрети: Митр. А. Шептицького, гетьмана І. Мазепи, українських митців, письменників і політиків, компози-ційні твори. На творчості Литвиненка помітний вплив школи Родена: у портретах Литвиненко часто вживає імпресіоністичний підхід, у пам’ятниках – монументальність у формах і класицизм у вислові. З 1932 р. провадив педагогічну роботу і брав живу участь в організації мистецького життя. Він зорганізував у Нью-Йорку Український Мистецький Клуб, був головою кількох клубів і організацій, влаштовував власні виставки в українських та американських галереях. Як колись приїдете до Львова, відразу вас ошоломить монументальна скульптура в честь Івана Франка. Вона стоїть у видному місці і примушує людину якийсь час перед нею постояти... І думати...

PHOTO

Сергій Литвиненко


Опінія поета

(І моя)


Найгірше – це загинути

безслідно.

От жив... Помер... У яму...

І кінець.

Прожив свій вік солідно чи негідно –

Він все одно згаса,

мов каганець.

І байдуже – самотньо

чи з почотом,

В квітах чи так

в останню вийдеш путь.

Все промине.

Майне коловоротом.

І хуртовини слід твій заметуть...

Але коли зорею вогневою

Ти проіскрив життя своє земне,

Коли твій голос чуйною луною

Торкав серця –

то він не промине.

Він перейде років глухі загати

Минулих літ понуро – чорну тінь,

Щоб знов і знов дзвеніти

і звучати

крізь вітровійну, сизу далечінь.

Найгірше – це загинути

безслідно.

Ввійти у глину, вогку і руду...

Але в житті – життя відбивши гідно.

Ти не помреш – вернешся по сліду!


Борис Олександрів

Зі збірки “Колокруг”

1972

Хоч без дати, але мушу згадати Прокопа Наумчука

Наумчук Прокіп В. прибув у Канаду по Другій світовій війні. З 1959 року провадив у Торонто, враз із дружиною Вікторією (Віктусею), українські радіопрограми під назвою “ПІСНЯ УКРАЇНИ”. Своїми добірними одногодинними програмами згуртував біля себе низку мистецьких сил. Крім щоденних новин та українських пісень, впровадив історично-культурні програми, включно з “годинами для дітей” і для дорослих “багато про спорт”. Видав кілька статей про свою діяльність на полі радіо-
пересилання. Кожного року Прокіп Наумчук влаштовував мистецький “РАЗ НА РІК КОНЦЕРТ” з талановитими місцевими та запрошеними виконавцями. Коли відбувався останній концерт відбувся, на ньому відчувалося прощальну атмосферу, що перепліталася через танці, співи і жарти. Програма не тягнулася довго, але для тих, що хотіли вийти закурити, вона тягнулася в безконечність... Борис Дніпровий (де він тепер?) виконував гумористичні монологи, а свої слова підсилював широкими жестами.
Танцював ансамбль “Дунай” з Сант Кетеринс – сама молоденька молодь. (У ті часи ще ніхто не питав при кожній нагоді “А де ж наша молодь”, бо всі діяльні, громадсько виховані люди ще не були пенсіонерами.) Але Прокіп Наумчук навіть тепер був би потрібний, діяльний і творчий.

На світі нема багато “ПРОКОПІВ НАУМЧУКІВ”.


PHOTOS

1 і 2. Софійка і Василько Підзамецькі читали щось на останньому концерті “Пісні України”. Коли все скінчилося, люди порозходилися. Прокіп Наумчук сів на крісло, загорнув до себе дітей і мого чоловіка Ромка і попросив, щоб я зробила фотографію. Як тепер ця фотографія пригодилася! Біля Прокопа Наумчука сидить його племінниця, що приїхала з України.


Осип МаковейОсип Маковей – забутий гуморист

Він прийшов на світ у Яворові, містечку на захід від Львова. Батько його був і господарем, і кушнірем. Пo скінченні початкової школи в родинному місті О. Маковей перейшов до Львова, до головної української гімназії, де заробляв на прожиток лекціями. Бували тижні, а навіть і місяці, коли він гірко бідував, бо батько не міг помогти, а лекції одні скінчилися, а нові не почалися. Вже у шкільній лавці виявляв Маковей нахил до малювання, музики і літератури. І писав вірші та оповідання. Під час гімназійної науки був одним з організаторів таємного гуртка, що його члени намагалися поглиблювати знання через читання українських, польських, німецьких та російських класиків. Тоді Маковей познайомився з Іваном Франком, що став його дорадником і приятелем. На цей час припадають його перші літературні спроби. Переклади з Овідія і Гейне, як і вірш “Заказані яблука”, створені ще на шкільній лаві, Іван Франко опублікував у газеті “Зоря”. Відтоді Маковей друкується у провідних українських журналах і альманахах. Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет у Львові. Щоб собі фінансово допомогти, почав заробляти писарством у синдикаті Львова. Був інструктором у бурсі та перекладав у польському соймі письма на українську мову. Хоч жив серед злиднів, захоплювався світовою літературою. При тому писав вірші, оповідання і сатиру. Маковей був вдумливим обсерватором життя, і лагідним гумором позначені його оповідання з дрібноміщанського побуту.

А взагалі-то, гумористи є популярні в часах, коли вони живуть, і трошки після того, бо життя, обставини, люди міняються, і це, що смішне тепер, не є смішне в інших часах. Одинокий гуморист, який ніколи не буде забутим, – це Едвард Козак. Його гумор повний Іскри Божої, неповторний і завжди актуальний. Такі гумористи, як Едвард Козак, родяться раз на сто або більше літ. АБО – ДРУГОГО ТАКОГО ВЖЕ НЕ БУДЕ.

PHOTO

Осип Маковей


Спостереження

У наших часах є два роди музики: “Бютіфул мюзік фор ди крейзі ворлд” або “Крейзі мюзік фор бютіфул ворлд”.


* * *

Як колись будете ходити по цвинтарі і читати, що написано на пам’ятниках, то на одних написано “ЛЬВІВ”, на других “ЛЬВУФ”, на третіх “ЛЬВОВ”. А колись Львів називали ще Леополіс – бо в ті часи у школах учили латинської мови.


* * *

Треба мати якісь релігійні зв’язки, щоб діти знали, до якої церкви ви перестали ходити...


* * *

Говоріть добре про своїх ворогів. Пам’ятайте – ви самі собі їх наробили...


* * *

При сповідальницях повинна бути табличка з написом: “Експрес-лінія для тих, що мають 6 гріхів або менше”...


* * *

Навіть діти не бавляться тепер у лікарів, тільки у спеціалістів...


* * *

Психічні недуги: наприклад – раптом, коли вам капає з носа, то це може бути наслідком зламаного серця...


* * *

Збалансована людина може сто разів робити ту саму помилку і ніколи не відчувати викидів совісті...


* * *

Ви ніколи не застарі робити якісь дурниці, вчитися чогось дурного...


* * *

Багато мудрих слів люди говорять на жарти, але багато більше дурних слів говорять серйозно...