Кілька
слів про Сергія ЛитвиненкаСТОРІНКИ ВІРИ КЕ: ХРОНІКА КОМЕНТАРІ РІЗНЕ
Перше листопада 1918 року
Ніччю з дня 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. поміж 2 і 4 годиною, українські частини 15 полку краєвої оборони, 50 вартового й 41 супровідного куріня вийшли з касарень, роззброїли жовнірів не-українців, обсадили всі важніші урядові будинки й, забезпечивши їх, вивісили на ратуші жовто-блакитний прапор. Силою несподіваного удару опанували українці столицю краю й сталися панами створеної собою ситуації без насильства й проливу крові. Щойно по військовому захопленню міста полагоджено формальність перебрання влади від австрійського намісника Гуйна в руки Української Національної Ради. В дні першого листопада 1918 р. перемогла не сила й скількість, але віра, готовість на саможертву й однодушність думки й чину, що її так небагато виявили українці продовж своєї історії.
На жаль, перед полуднем 1 листопада з’явилися на вулицях Львова польські жовніри, що в першу чергу рішили опанувати головний залізничий двірець. Вони почали нападати й острілювати українські стежі на вулиці Сапіги і Городецькій. Їм у допомогу кинулося цивільне населенння поляків у Львові, що почало стріляти на українське військо з вікон, брам та заулків. Положення українського війська утруднювало те, що первісна тисячка польських леґіоністів і жовнірів росла з години на годину. Поляки мали до диспозиції кадри свого населення у Львові, коли українці розпоряджали тільки горсткою старшин і також горсткою жовнірів-селян, а поляки мали зразу безліч старшин, різних ступенів. Вже на другий день по перевороті поляки опанували головний залізничий двірець з великими військовими магазинами і почали під’їздову акцію на територію, безспірно опановану українцями.
Але приїзд Українських Січових Стрільців дня 3 листопада до Львова відразу змінив ситуацію: Стрільці здобули назад двірець одним бравурним наступом, але противник, вдавшись у переговори про капітуляцію, використав собі на повернення втраченого об’єкту. В чергових днях противник безустанно натискав на головні українські об’єкти. Змагаючись на периферіях міста, противник старався за всяку ціну опанувати залізничий двірець Підзамче, та в днях 5 і 6 листопада сила польського натиску заломалася. Українські війська почали переходити до протинаступів і самостійних офензивних акцій. Одначе овочі геройської саможертви, безпримірної хоробрости, бравури і завзяття українського фронту змарнувало хитке і нерішуче становище Начальної Команди.
(За “Великою Історією України”)
Листопад
Пожовкле листя, сіре небо,
Осінній вітер, листопад.
О, скільки споминів далеких
До нас вертається назад!
Був час і вітряний, й зимовий,
І листя падало на шлях.
Та в душах нам світило сонце,
І квіти нам цвіли в серцях.
О, незабутній листопаде,
Пройдуть літа, пройдуть віки,
А ти стоятимеш над нами,
Як тінь Господньої руки.
Роман Купчинський
Кілька
слів про Сергія Литвиненка
(Він живе у своїх творах)
Сергій Литвиненко – скульптор. Народився на Полтавщині (1899). Студіював у Краківській Академії Мистецтв (1924 – 1929) і в Парижі (1930). Працював у Львові, де провадив також робітню мистецької кераміки. З 1944 р. – в Німеччині, з 1949 р. – у Нью-Йорку. Автор багатьох надмогильних пам’ятників: І. Франка, В. Пачовського у Львові, полеглим героям у Базарі в Раві-Руській і в Яворові, С. Шухевича в Амберґу, І. Раковського в Нью-Джерсі, В. Блавацького у Філадельфії (та ін.). Також робив скульптурні портрети: Митр. А. Шептицького, гетьмана І. Мазепи, українських митців, письменників і політиків, компози-ційні твори. На творчості Литвиненка помітний вплив школи Родена: у портретах Литвиненко часто вживає імпресіоністичний підхід, у пам’ятниках – монументальність у формах і класицизм у вислові. З 1932 р. провадив педагогічну роботу і брав живу участь в організації мистецького життя. Він зорганізував у Нью-Йорку Український Мистецький Клуб, був головою кількох клубів і організацій, влаштовував власні виставки в українських та американських галереях. Як колись приїдете до Львова, відразу вас ошоломить монументальна скульптура в честь Івана Франка. Вона стоїть у видному місці і примушує людину якийсь час перед нею постояти... І думати...
PHOTO
Сергій Литвиненко
Опінія поета
(І моя)
Найгірше – це загинути
безслідно.
От жив... Помер... У яму...
І кінець.
Прожив свій вік солідно чи негідно –
Він все одно згаса,
мов каганець.
І байдуже – самотньо
чи з почотом,
В квітах чи так
в останню вийдеш путь.
Все промине.
Майне коловоротом.
І хуртовини слід твій заметуть...
Але коли зорею вогневою
Ти проіскрив життя своє земне,
Коли твій голос чуйною луною
Торкав серця –
то він не промине.
Він перейде років глухі загати
Минулих літ понуро – чорну тінь,
Щоб знов і знов дзвеніти
і звучати
крізь вітровійну, сизу далечінь.
Найгірше – це загинути
безслідно.
Ввійти у глину, вогку і руду...
Але в житті – життя відбивши гідно.
Ти не помреш – вернешся по сліду!
Борис Олександрів
Зі збірки “Колокруг”
1972
Хоч
без дати, але мушу згадати Прокопа
Наумчука
Наумчук
Прокіп В. прибув у Канаду по Другій
світовій війні. З 1959 року провадив
у Торонто, враз із дружиною Вікторією
(Віктусею), українські радіопрограми
під назвою “ПІСНЯ УКРАЇНИ”. Своїми
добірними одногодинними програмами
згуртував біля себе низку мистецьких
сил. Крім щоденних новин та українських
пісень, впровадив історично-культурні
програми, включно з “годинами
для дітей”
і для дорослих “багато про спорт”.
Видав кілька статей про свою діяльність
на полі радіо-
пересилання. Кожного
року Прокіп Наумчук влаштовував
мистецький “РАЗ НА РІК КОНЦЕРТ” з
талановитими місцевими та запрошеними
виконавцями. Коли відбувався останній
концерт відбувся, на ньому відчувалося
прощальну атмосферу, що перепліталася
через танці, співи і жарти. Програма не
тягнулася довго, але для тих, що хотіли
вийти закурити, вона тягнулася в
безконечність... Борис Дніпровий (де він
тепер?) виконував гумористичні монологи,
а свої слова підсилював широкими жестами.
Танцював ансамбль “Дунай” з Сант
Кетеринс – сама молоденька молодь. (У
ті часи ще ніхто не питав при кожній
нагоді “А де ж наша молодь”, бо всі
діяльні, громадсько виховані люди ще
не були пенсіонерами.) Але Прокіп Наумчук
навіть тепер був би потрібний, діяльний
і творчий.
На світі нема багато “ПРОКОПІВ НАУМЧУКІВ”.
PHOTOS
1 і 2. Софійка і Василько Підзамецькі читали щось на останньому концерті “Пісні України”. Коли все скінчилося, люди порозходилися. Прокіп Наумчук сів на крісло, загорнув до себе дітей і мого чоловіка Ромка і попросив, щоб я зробила фотографію. Як тепер ця фотографія пригодилася! Біля Прокопа Наумчука сидить його племінниця, що приїхала з України.
Осип
Маковей – забутий гуморист
Він прийшов на світ у Яворові, містечку на захід від Львова. Батько його був і господарем, і кушнірем. Пo скінченні початкової школи в родинному місті О. Маковей перейшов до Львова, до головної української гімназії, де заробляв на прожиток лекціями. Бували тижні, а навіть і місяці, коли він гірко бідував, бо батько не міг помогти, а лекції одні скінчилися, а нові не почалися. Вже у шкільній лавці виявляв Маковей нахил до малювання, музики і літератури. І писав вірші та оповідання. Під час гімназійної науки був одним з організаторів таємного гуртка, що його члени намагалися поглиблювати знання через читання українських, польських, німецьких та російських класиків. Тоді Маковей познайомився з Іваном Франком, що став його дорадником і приятелем. На цей час припадають його перші літературні спроби. Переклади з Овідія і Гейне, як і вірш “Заказані яблука”, створені ще на шкільній лаві, Іван Франко опублікував у газеті “Зоря”. Відтоді Маковей друкується у провідних українських журналах і альманахах. Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет у Львові. Щоб собі фінансово допомогти, почав заробляти писарством у синдикаті Львова. Був інструктором у бурсі та перекладав у польському соймі письма на українську мову. Хоч жив серед злиднів, захоплювався світовою літературою. При тому писав вірші, оповідання і сатиру. Маковей був вдумливим обсерватором життя, і лагідним гумором позначені його оповідання з дрібноміщанського побуту.
А взагалі-то, гумористи є популярні в часах, коли вони живуть, і трошки після того, бо життя, обставини, люди міняються, і це, що смішне тепер, не є смішне в інших часах. Одинокий гуморист, який ніколи не буде забутим, – це Едвард Козак. Його гумор повний Іскри Божої, неповторний і завжди актуальний. Такі гумористи, як Едвард Козак, родяться раз на сто або більше літ. АБО – ДРУГОГО ТАКОГО ВЖЕ НЕ БУДЕ.
PHOTO
Осип Маковей
Спостереження
У наших часах є два роди музики: “Бютіфул мюзік фор ди крейзі ворлд” або “Крейзі мюзік фор бютіфул ворлд”.
* * *
Як колись будете ходити по цвинтарі і читати, що написано на пам’ятниках, то на одних написано “ЛЬВІВ”, на других “ЛЬВУФ”, на третіх “ЛЬВОВ”. А колись Львів називали ще Леополіс – бо в ті часи у школах учили латинської мови.
* * *
Треба мати якісь релігійні зв’язки, щоб діти знали, до якої церкви ви перестали ходити...
* * *
Говоріть добре про своїх ворогів. Пам’ятайте – ви самі собі їх наробили...
* * *
При сповідальницях повинна бути табличка з написом: “Експрес-лінія для тих, що мають 6 гріхів або менше”...
* * *
Навіть діти не бавляться тепер у лікарів, тільки у спеціалістів...
* * *
Психічні недуги: наприклад – раптом, коли вам капає з носа, то це може бути наслідком зламаного серця...
* * *
Збалансована людина може сто разів робити ту саму помилку і ніколи не відчувати викидів совісті...
* * *
Ви ніколи не застарі робити якісь дурниці, вчитися чогось дурного...
* * *
Багато мудрих слів люди говорять на жарти, але багато більше дурних слів говорять серйозно...