Чи в України завжди буде така доля?

Тарас Кузьо

За останні 100 років Україна пережила три хвилі національного відродження та демократизації, за якими кожного разу слідувала консервативна русофільська контрреволюція. Українці повірили в те, що цикли добігли свого завершення у 1991 році, коли Комуністичну партію України (КПУ) було заборонено, а сама вона звузилася до невеликого кола “імперських комуністів”, що підтримали путч у серпні 1991 року.

Проте вони помилялися.
Незважаючи на те, що до знову легалізованої у 1993 році КПУ вступило лише п’ять відсотків від 3,5 млн. її членів за радянської доби, вісім років потому виникла набагато серйозніша загроза у вигляді Партії регіонів. І КПУ, і Партія регіонів успадкували русофільську, консервативну ідеологію крила “імперських комуністів” у межах радянської КПУ.
Напередодні двадцятої річниці Незалежності України саме Партія регіонів є найдисциплінованішою, найкраще фінансованою та найорганізованішою українською політичною силою.
Чи є в такому разі долею України постійно переживати цикли національного відродження та демократизації, за якими слідують консервативні русофільські контрреволюції? Будемо сподіватися, що ні.
З 1920-х до початку 1930-х років Україна пережила етап укорінення та українізації, який пожвавив її культурне відродження та розвиток мистецтв. Якби українізацію продовжили, міські центри Сходу України стали б україномовними, а дві декади Незалежності України засвідчили б виникнення там відмінного політичного класу. У такому разі у 2004 році Помаранчеву революцію підтримали б не лише Центр і Захід, а вся Україна.
Трагедія полягає в тому, що російськомовні українці та російська меншина віддавали свої голоси за контрреволюційні політичні сили – чи то за КПУ протягом 1990-х років, чи то за Партію регіонів з 2004 року.
З початку 1930-х до середини 1950-х років сталінізм доповнювала потужна контрреволюція проти всього українського. Зокрема, історію знову почали викладати у світлі звеличення імперської Росії. Сталінська контрреволюція почалася з Голодомору, який призвів до смерті близько 3,5-4 мільйонів українців протягом 1932-1933 років.
Зі середини 1950-х років, після смерті Сталіна та секретної промови Нікіти Хрущова, що викрила злочини сталінізму, Україна пережила другий цикл, що розпочався з десталінізації та економічної й політичної лібералізації. Петро Шелест, який очолював КПУ з 1963 по 1972 рік, сприяв процесові десталінізації

та поміркованій українізації і радив українським письменникам захищати українську мову.
Разом з тим, представники русофільських контрреволюційних сил не дрімали і діяли через КДБ і два великих регіональних осередки партії, які були бастіонами консервативного крила – дніпропетровський і донецький. У середині 1960-х та на початку 1970-х років Україну охопила хвиля масових арештів дисидентів і діячів культури.
Важливо те, що українські правлячі еліти за трьох президентів (Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Януковича) почали свої кар’єри під час ери “стагнації” Брежнєва й Щербицького. Кравчук, зокрема, будучи особою, відповідальною за ідеологічний контроль, скоріше за все, співпрацював з КДБ і Москвою у межах кампанії проти українських дисидентів і культурних діячів. Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко народилися значно пізніше і стали економічно незалежними фігурами та політиками лише наприкінці 1980-х років і в 1990-х роках, відповідно.
У кінці 1970-х років організація “Amnesty International”, що займається дослідженням стану прав людини, підрахувала, що в СРСР налічувалося близько 10 тис. політичних в’язнів. З них 40 відсотків складали українці, що було значно більше їхньої частки від населення Радянського Союзу.
Члени ОУН-УПА (Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії), засуджені наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років за збройний спротив радянській владі, отримували двадцять п’ять років ув’язнення. Після цього, якщо вони виживали, їх відпускали, а згодом вони отримували смертний вирок або ще один тюремний термін. Страти українських націоналістів у Радянському Союзі продовжувалися до 1987 року.
У 1972 році внаслідок русофільської контрреволюції Петра Шелеста було усунуто. Його місце зайняв Володимир Щербицький, який керував партією наступні сімнадцять років. За часів Щербицького Україну було русифіковано ще більше, ніж в епоху Сталіна. Його політика призвела до культурної стагнації та масштабних політичних репресій і подальших арештів опозиційних лідерів наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років.
Однак українці вистояли. Маючи у своєму складі сорок членів, Українська Гельсінкська Група була найчисельнішою Гельсінкською Групою на теренах Радянського Союзу і вдвічі більшою за Московську Гельсінкську Групу. Підпільна Уніатська Католицька Церква в Західній Україні була найбільшою підпільною (catacomb) церквою у світі.

Третій цикл почався в кінці 1980-х років під час запровадження політики перестройки та гласності новим лідером КПРС Міхаілом Горбачовим.
Протягом двох наступних декад Незалежності Україна пережила становлення національної ідентичності, розвиток україно-фільської освітньої політики та помірковану державну підтримку української мови, яка поширювалася в межах системи освіти. Двома регіонами, що не пережили українізацію освіти, були Донбас та Крим – майбутні осередки Партії регіонів. Протягом більшості часу цих двох декад в Україні відбувалася демократизація та лібералізація політичного та медійного просторів.
Прогалиною в цій лібералізації став другий президентський термін Леоніда Кучми, коли в Україні почали набирати обертів авторитарні тенденції. Корінна відмінність між Кучмою та Януковичем полягає в тому, що перший міг побудувати лише напівавторитарний режим (наприклад, він ніколи не міг повністю контролювати парламент). До того ж, його спроба створити напівавторитарний режим зазнала краху під час перемоги опозиції та Помаранчевої революції в останній рік його перебування на посаді президента.
Русофільська контрреволюція в межах третього циклу розпочалася після обрання президентом Віктора Януковича у 2010 році. Він, а також інші представники неорадянської політичної культури Донбасу та Криму мають набагато більше шансів побудувати повністю авторитарний режим євразійського зразка. У 2011 році, лише через рік після обрання Януковича, “Freedom House” понизив рейтинг України до статусу “частково вільної”, який вона мала за часів Кучми. Якщо для цього Януковичу знадобився лише один рік, очевидно, що вже у 2013 році, після неодмінно сфальсифіко

ваних парламентських виборів, чи у 2015 році, після нечесних президентських виборів, “Freedom House” знизить рейтинг України до статусу “невільної” країни.
Статус “невільної” держави буде першим для України за всі роки Незалежності і засвідчить, що режим Януковича становить значно більшу загрозу демократії, ніж режим Кучми. Протягом останнього тижня 2004 року саме Янукович, тоді прем’єр-міністр, вимагав увести спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ до Києва та придушити Помаранчеву революцію, однак Кучма відмовився дати відповідний наказ.
Янукович та Партія регіонів становлять найбільшу загрозу правам людини та національним правам українців з часів правління Брежнєва і Щербицького. Це також не є несподіванкою, адже вони є спадкоємцями консервативно-русофільського крила радянської КПУ.
Ця стаття має на меті не звинуватити жителів Східної України, а продемонструвати існування там глибоко вкоріненої радянської та євразійської політичної культури. Дійсно, саме Східна Україна найбільше постраждала від русофільської контрреволюції за часів Сталіна. Загрози українській національній ідентичності, мові та культурі, а також сподіванням на встановлення демократичного режиму протягом 1930-1950-х, 1970-1980-х років та сьогодні йдуть саме зі Сходу.
Саме час знайти вихід із цього зачарованого історичного кола. Українці, східні й західні, заслуговують значно більшого.

Тарас Кузьо є науковим співробітником Австрійської фундації плану Маршала при Центрі трансатлантичних відносин Школи фундаментальних міжнародних досліджень Університету Джона Гопкінса у м. Вашингтоні. Наразі він пише “Сучасну історію України”